Державний суверенітет: від мрій до реальності

Outline of Ukraine.svgМайже непомітним пройшло 16 липня – день прийняття Декларації про державний суверенітет України. Вже 26 років минуло з цієї події, але й сьогодні вона дозволяє озирнутися й зрозуміти, як недалеко ми відійшли у справі створення своєї держави. Декларація про державний суверенітет – пам’ятник мрійництву, який свідчить про той спотворений дух державотворення, що його ми не можемо позбутися дотепер. 

 

 

Про що цей документ? Про нову сильну самостійну державу, міцну економіку, сталий розвиток і права громадян? Про законність і справедливе правосуддя? Про розвиток культури? Ні! Що б там не було написано, цей документ про те, що можна взяти радянське минуле, трошки пофарбувати, трошки перейменувати і почнеться нове життя... Це надія на те, що після перетворення УРСР в Україну ми житимемо й працюватимемо як у часи застою, а результат буде як у Швеції чи Канаді.... 

Україна не була готова до осмислення основ капіталістич- ної економіки та розуміння тих ризиків, які вона несе. І хоча перед нами був багаторічний досвід десятків інших держав: помилки, проблеми та способи їх розв’язання, ми пішли власним шляхом – через розкрадання народногосподарського комплексу, знецінення заощаджень громадян, зне- вагу до права власності, рейдерство... 

Не готовим виявилося наше суспільство і до конкуренції, відмови від кумівства та земляцтва, переваги професіоналізму над особистим знайомством. Доходить до курйозних ситуацій, коли власники приватних структур зазнають величезних збитків від «своїх» некомпетентних кадрів, але не готові замінити їх сторонніми людьми. 

Не склалося і з демократичною політичною системою. 

З’ясувалося, що численні партії новітньої історії на чолі з комсомольськими кадрами та міцними господарниками намагаються відтворити КПРС, які б засади не записували в свої програми та статутні документи. Мільйони ж громадян і дотепер готові голосувати за «єдино правильного» кандидата та брати участь в імітації «всенародного одобрямсу», сподіваючись, що натомість політична еліта хоча б якоюсь мірою поліпшить їхнє життя. 

А тисячі профспілкових та громадських лідерів, десятки журналістів і творчих діячів тільки й чекають можливості заспівати панегіриків черговому керівнику міста, області чи країни. До того ж їх не треба й просити чи примушувати – самі і запропонують, і зроблять. 

Еліта ж, ошаленіла від неймовірних можливостей для власного збагачення, задоволення амбіцій та побажань, втратила будь-яке почуття реальності і не бажає поступитися жодним клаптиком власних привілеїв на користь громадян, тим паче що ці громадяни не показали здатності відстоювати свої інтереси. 

У минулі роки ми активно проїдали рештки майнового комплексу колишньої УРСР, використовували останні освічені кадри і очікували від кожних виборів настання світлого майбутнього. При цьому громадяни очікували не лідера, за яким вони підуть змінювати країну на краще, а героя, який піде замість них. Бажано – роздаючи кошти і подарунки по дорозі. 

Сьогодні стає очевидним, що створена за двадцять три роки політична, економічна та соціальна модель є конгломератом деградованої УРСР та капіталіс- тичних країн зразка кінця ХІХ століття... 

І здається, що тільки міжнародне співтовариство не дає нам скотитися до середньовіччя з кріпосним правом та торгівлею душами. 

Хоча є певні зрушення і в цей бік. Принаймні, як нещодавно переконалася вся Україна, сільські міліціонери вважають місцевих дівок своєю власністю. 

Звичайно, є й хороші новини: із кранів все ще тече якась вода, у розетках досі є електрика, а магазини наповнені поганенькими, але все-таки товарами й продуктами. 

Це свідчить лише про одне: ми ще маємо певний час взятися за розум і почати щось змінювати на краще. 

Правда, змінювати доведеться майже все. Головне – розуміти, що державний апарат та сучасна політична еліта в цій справі не помічники: окрім боротьби за владу та залишки державних ресурсів, вони не обтяжують себе жодними питаннями. Більше того, використовуючи в своїх інтересах звичайних людей та їх про- блеми, підкуповуючи виборців, збираючи платні мітинги, вони послідовно руйнують довіру сус- пільства до будь-яких нормальних проявів соціальної відповідальності.

Тому саме на активних громадян, науковців, громадських діячів лягає тягар вироблення рецептів соціально-економічних та політичних перетворень, що їх має зазнати Україна. А потім і реалізація тих рецептів. Адже, коли ми сягнемо дна прірви, хтось має знати, що робити далі. І думати про це слід уже зараз, не сподіваючися скласти план під час будівництва. 

Автор: Сергій Єдаменко

on 18 лютого 2016